Олена Резник
Алекситимія це психологічна особливість, при якій людині важко розпізнавати, називати й описувати власні емоції. Вона відчуває тілесне напруження, роздратування чи порожнечу, але не може точно сказати, що саме відбувається всередині.
Це не хвороба і не діагноз у класифікаціях DSM чи ICD. Це вимірна риса особистості, яка трапляється приблизно в кожного десятого і може значно впливати на стосунки, самопочуття та фізичне здоров’я.
Дехто описує свій внутрішній світ як «сіру зону» або «тишу без назв». Інші помічають, що на питання «Як ти себе відчуваєш?» автоматично відповідають «нормально» або починають переказувати події дня. Саме в цій нездатності перевести тілесне й емоційне збудження в слова і полягає суть алекситимії.
Звідки взявся термін і що він означає
Слово утворив американський психіатр Пітер Сіфнеос на початку 1970-х років. З грецької «а» означає відсутність, «лексіс» — слово, «тімос» — почуття. Буквально — «немає слів для почуттів». Сіфнеос помітив, що багато пацієнтів із психосоматичними скаргами дуже докладно розповідали про тіло, але майже не могли говорити про емоції.
Сучасне розуміння тримається на трьох основних складових, які вимірює найпоширеніший інструмент — Торонтська шкала алекситимії (TAS-20):
- труднощі з ідентифікацією почуттів (важко зрозуміти, що саме відчуваєш);
- труднощі з описом почуттів (навіть розпізнавши, складно підібрати слова);
- зовнішньо орієнтоване мислення (увага спрямована на факти й дії, а не на внутрішній досвід).
Іноді додають четвертий елемент — знижену здатність до фантазування й уяви. Людина думає конкретно, прагматично, рідко мріє й майже не бачить яскравих снів.
Ключові цифри: У загальній популяції виражена алекситимія зустрічається приблизно у 10 % людей. Серед чоловіків показник трохи вищий. У клінічних групах (депресія, тривожні розлади, розлади харчової поведінки, аутизм, наслідки травм мозку) поширеність значно зростає і може сягати 30–50 % і більше.
Як це виглядає в реальному житті
Людина з алекситимією не «бездушна». Вона відчуває. Але емоції часто приходять у вигляді тілесних сигналів: стискання в грудях, грудка в горлі, раптова втома, головний біль, бажання щось з’їсти або піти. Замість «я тривожусь» з’являється «мені погано» або «щось не так із тілом».
У розмові такі люди часто звучать стримано, логічно, іноді сухо. Вони можуть довго й детально описувати зовнішні обставини, але майже не говорять про те, що відбувалося всередині. Близьким іноді здається, що партнер «не відчуває» або «не цікавиться». Насправді інтерес є, але доступ до емоційного словника обмежений.
За моїм досвідом, багато хто з алекситимією дуже добре справляється з практичними завданнями, роботою, організацією. Труднощі починаються там, де потрібна емоційна близькість, конфліктне спілкування або розуміння власних потреб.
Міф: Алекситимія означає, що людина взагалі не має емоцій.
Реальність: Емоції є, але вони погано розпізнаються й майже не переводяться в слова. Часто вони «прориваються» через тіло або раптові спалахи роздратування.
Міф: Це просто характер «холодного» або «раціонального» типу.
Реальність: Це специфічна складність емоційної обробки, яка може бути вродженою, розвинутися через досвід або посилитися після травми.
Первинна і вторинна алекситимія
Фахівці розрізняють два основні шляхи формування.
Первинна пов’язана з особливостями розвитку нервової системи, генетичними факторами, раннім середовищем. Якщо в дитинстві емоції ігнорували, висміювали або карали, дитина могла навчитися «вимикати» внутрішній радар, щоб захиститися.
Вторинна виникає пізніше — після сильного стресу, психотравми, депресії, неврологічних захворювань або як спосіб впоратися з надмірним емоційним болем. У таких випадках алекситимія виконує захисну функцію: краще не відчувати, ніж відчувати надто сильно.
Важливо розуміти нюанс: алекситимія часто співіснує з іншими станами — депресією, тривогою, розладами харчової поведінки, аутизмом, посттравматичним стресовим розладом. Вона не є їхньою причиною, але може ускладнювати перебіг і ускладнювати лікування.
Практичний чек-лист: можливі ознаки алекситимії
- На питання «Що ти відчуваєш?» важко відповісти конкретно.
- Емоції помічаєш переважно через тіло (напруга, біль, втома).
- Сни рідкісні або дуже конкретні, без сильних переживань.
- У розмовах більше говориш про факти, ніж про ставлення до них.
- Складно вгадати, що відчуває співрозмовник, якщо він прямо не сказав.
- Іноді з’являється відчуття внутрішньої порожнечі або «емоційного оніміння».
Чому це важливо і що з цим робити
Коли емоції залишаються безіменними, вони не зникають. Вони шукають інший вихід — через тіло, імпульсивні вчинки, хронічну напругу. Саме тому люди з високим рівнем алекситимії частіше мають психосоматичні скарги, труднощі в близьких стосунках і нижчу задоволеність життям.
Добра новина полягає в тому, що ця риса піддається зміні. Дослідження останніх років показують, що інтегративні підходи дають помітний ефект: поєднання психоедукації про емоції, роботи з тілесними відчуттями, розширення емоційного словника, практик усвідомленості та певних видів терапії (когнітивно-поведінкова, діалектична поведінкова, менталізаційна).
Особистий інсайт: У нашій практиці ми часто бачимо, як люди з алекситимією спочатку відчувають розчарування: «Я нічого не відчуваю, навіщо взагалі про це говорити». Але коли з’являються перші слова — навіть прості, як «напружено», «важко», «тепло» — відкривається новий простір. Не обов’язково одразу розпізнавати складні емоції. Достатньо почати помічати сигнали тіла й давати їм хоч якісь назви.
Цікаво знати: Алекситимія не входить до жодної офіційної діагностичної категорії в DSM-5 чи ICD-11. Її використовують як конструкцію, яка допомагає краще зрозуміти, чому деяким людям особливо складно працювати з емоціями в терапії чи в повсякденному житті.
Алекситимія — це не вирок і не відсутність «душі». Це особливість доступу до власного внутрішнього світу. Коли людина починає помічати тілесні сигнали, шукати слова, навіть якщо вони спочатку здаються неточними, і дозволяє собі не знати відразу, що саме відчуває, — з’являється можливість поступово розширювати цей доступ. Іноді шлях починається з простого запитання до себе: «Що зараз відбувається в тілі?» І вже це питання може стати першим кроком до більш зрозумілого й живого внутрішнього досвіду.
