Дослідження, проведені в різних країнах, свідчать про відсутність взаємозв’язку між успішністю в школі та рівнем щастя або доходу у пізнішому віці. Важливіше добре вміти робити ті деякі речі, яких ми справді хочемо або які любимо. Попри це, тема шкільної успішності продовжує залишатися актуальною. Батьки все ще марять ідеєю якогось універсального, абстрактного успіху своїх дітей, найчастіше не розуміючи, що правила успішності у кожної людини свої власні.

 

Дослідження, проведені в різних країнах, свідчать про відсутність взаємозв’язку між успішністю в школі та рівнем щастя або доходу у пізнішому віці. Важливіше добре вміти робити ті деякі речі, яких ми справді хочемо або які любимо. Попри це, тема шкільної успішності продовжує залишатися актуальною. Батьки все ще марять ідеєю якогось універсального, абстрактного успіху своїх дітей, найчастіше не розуміючи, що правила успішності у кожної людини свої власні.


Усі в сад

У багатьох сім’ях вечір починається з перевірки щоденників та домашніх завдань, а закінчується виснажливими спробами зрозуміти зміст параграфа або зубрінням правил. Нерідко батьки просто виходять із себе, дають волю рукам та образам. Відтак потерпає найголовніше — стосунки між дітьми і батьками, взаємоповага поступається місцем образі, нерозумінню, обману та посиленню ненависті до школи у дитини. «Не хочу читати! Нам цього не задавали! Не піду завтра до школи! Ненавиджу математику!» — це ще не найгірше, що ми чуємо від дітей. Гірше, коли проблема виявляється загнаною усередину і позначається на здоров’ї дитини. Або коли школярі, набираючи шкідливої звички не осмислювати свою діяльність, погано розуміють, навіщо щоранку вони ходять до школи.

Порівнявши, як виховуються діти індіанців і білих американців, американський психолог Ерік Еріксон дійшов висновку, що кожній культурі притаманний свій стиль виховання, і він завжди сприймається батьками як єдино правильний. Тоталітарні традиції зовнішнього контролю особистості, що впеклися в плоть і кров травмованого суспільства, пустили глибоке коріння і в сім’ї. Батьки, які мріють бачити свою дитину в майбутньому самодостатньою людиною, — підсаджують її на голку залежності від зовнішнього контролю, несумісного ні з успіхом, ні зі здоров’ям, ні з щастям. Їх підтримують учителі старої школи: контролюйте домашні завдання, оцінки, перевіряйте щоденник, зошити, зібраний портфель! А коли ні — то ярлик недостатньо хороших батьків загрожує будь-кому!

Від дитини очікують доброго навчання, найчастіше не розуміючи, що пріоритети можуть бути зовсім іншими. Завдання, які поставить перед дитиною доросле життя, не обов’язково лежатимуть у сфері науки, — але ж школа, нагадаємо, дає наукові знання. Якщо таланти сина або дочки лежать поза цією сферою, то школа їх наче не помічає. Проте мусять помічати батьки.

Набагато важливіші за освітню інформацію відчуття повноцінності та віра в себе. Коли дитина відчуває розчарування батьків, добитися повного використання ресурсів своєї особистості їй важче.

Якщо, замість прийняття і підтримки, батьки нав’язливо проектують на дітей своє марнославство або тривогу про власну інтелектуальну чи батьківську спроможність, відбувається так звана фіксація — надмірне, хворобливе зациклення на питанні навчання. Це відбувається, якщо батько не в змозі впоратися з власною тривогою з приводу виховання. Життєво необхідно відокремити свою дорослу тривогу за майбутнє дитини від реалій її життя.

В явищі фіксації психологи відзначають насамперед захисну тенденцію шукати задоволення потреб простішими або дитячими способами, а не методами, характерними для дорослих людей. Найяскравіший приклад фіксації — анорексія, коли для втілення ідеї схуднення задається психічна програма відмови від їжі, що відключає навіть природну програму самозбереження. Надмірна фіксація на питаннях успіху і досягнень у навчанні може загрожувати відключенням розумного, природного для кожної дитини прагнення до розвитку. Ось така інтелектуальна й мотиваційна анорексія. Постійні «проробляння» теми майбутнього життєвого успіху можуть стати для дитини непосильним тягарем, і вона взагалі відмовиться від успіху, від розвитку, від досягнень у навчальній сфері. Набагато важливіші від нотацій — спільна діяльність, розширення конкретних життєвих навичок, створення можливостей для набуття нового досвіду. Тобто погуляти з дитиною в лісі, попрацювати разом у саду важливіше, ніж вивчити уроки, — і це не полемічне загострення, а реальний педагогічний, сімейний щоденний вибір пріоритету.


Учити, учити і ще раз учити?

Завдання розвитку, до яких належить і шкільне навчання, завжди посильні для дитини. Вона може їх виконувати цілком самостійно. Більше того, дорослим слід пам’ятати, що дитина — самостійна особистість, яка формується, і в неї є власні бажання та прагнення. Добре вчитися хочуть абсолютно всі діти і без наших із вами нотацій та нагадувань. Обов’язок батьків — створити відповідні умови для навчальної діяльності. І все!

Неможливо навчитися плавати на суші, неможливо повірити у свій успіх, якщо жодного разу не бував у ситуації успіху, якщо не пережив, не відчув — у мене виходить! Тому ще один обов’язок батьків — створювати ситуацію успіху, мотивацію для досягнень. Як це зробити?

Багатолітній проект «школа» можна розділити на маленькі досяжні цілі. Досягнення кожної мети — окремий успіх, чи то вивчений вірш, чи самостійно розв’язана задача.

Необхідно враховувати вікові та індивідуальні особливості, — адже в кожному віці у дітей свої стимули. Для початкової школи стимулом до навчання є оцінки та похвала. У молодших школярів щире прагнення до пізнання ще не згасло, — саме тому серед учнів початкової школи, як правило, мало неуспішних. Старші школярі вже націлені на вступ до вузу, зацікавлені в конкретних галузях науки з огляду на природні здібності. Предмети, які їх не цікавлять і не важливі для вузу, часто закидаються. Практично це норма вже й для вчителів-предметників, які в старших класах налаштовані працювати з тими, хто цікавиться предметом. Середні школярі — найбільш ризикована група в сенсі цілей і мотивів освіти. Дитяче радісне ставлення до школи скінчилося, а до вступу у вуз ще далеко. Вони зовсім не уявляють, навіщо вчаться, отримуючи масу інформації. Саме на цьому рівні вкрай високий ризик втратити в дитині особистість, спраглу зростання. Якщо додати до цього нудний підручник, важкі теми, суворого або байдужого вчителя, то ситуація погіршується в рази. Причини індивідуальні й потребують розслідування.

Так, дітям будь-якого віку потрібні зовнішні обмеження. Їм бракує досвіду, і завдання дорослих — позначити межі, за які виходити не можна. Обмеження, рамки, умови — це ваш, зовнішній контроль, який допоможе перебувати дитині в «рамках безпеки». Але не більше! Зовнішній контроль потрібен лише для того, щоб допомогти дитині виробляти внутрішній контроль — коли вона сама перевіряє себе, відповідає за свої вчинки. Тобто починає виробляти самоконтроль замість постійних ін’єкцій батьківського контролю.

Якщо ви не тримаєте своїх дітей на голці зовнішнього контролю — ви не наказуєте, а домовляєтеся, обговорюєте умови. Якщо необхідно — йдете на взаємні поступки. Дитина має розуміти розумність ваших вимог та обмежень, внутрішньо погоджуватися з вами. Їй важливо вчитися ставити межі і рамки у відносинах з іншими людьми і у вимогах до самої себе, — адже всі ми, як циркові акробати, балансуємо між принципами розумності й задоволення. Порівнюйте дитину тільки з нею самою — сьогодні краще, ніж учора, чи, навпаки, учора краще вийшло. Якщо не та компанія — не треба нотацій, просто допоможіть їй знайти іншу.


Локальні війни за контроль

Програмування на успіх робиться аж ніяк не словами. Виховання — це, по суті, трансформоване прагнення до наслідування, яке ми спостерігаємо у тварин. Поведінка, дія тут відіграють значно важливішу роль, ніж слова. Так, важливо транслювати віру в дитину, позитивне ставлення, але все добре в міру.

Нас усіх дратує контроль, навіть якщо ми визнаємо його необхідним. Надмірний зовнішній контроль — одна з повсякденних форм гіперопіки. Існує поняття локусу контролю. Це ступінь незалежності людини, її активності, самостійності й одна з найбільш значущих характеристик особистості. Локус контролю відображає рівень відповідальності людини в досягненні конкретних цілей. Він може бути зовнішнім і внутрішнім. Якщо в людини сформувався зовнішній локус контролю, то причиною більшості ситуацій вона бачить не себе, не свої дії і вчинки. Запевняючи маленьку дитину, що «двері погані, вони тебе вдарили», ми сприяємо саме такому розумінню подій. А ось коли людина вважає причиною ситуації переважно власні дії, то тут можна говорити про внутрішній локус контролю.

У процесі експериментальних досліджень стало зрозуміло, що люди з переважанням зовнішнього локусу контролю найчастіше реагують на непередбачувані ситуації з переляком, сторожко. Тоді як особистості з більш розвиненим внутрішнім локусом сприймають це ж саме завдання адекватніше, внутрішньо спокійно. Погляньте, як ваша дитина реагує на нову інформацію — з побоюванням чи, навпаки, з інтересом?

Люди з зовнішнім локусом пристосовуються, підлаштовуються під думку групи, намагаючись відповідати далеко не власним потребам і очікуванням. Інші ж, із внутрішнім локусом, не бояться висловлювати свою думку й часто домагаються цим неабияких успіхів.

Таким чином, внутрішній локус супроводжує зрілих особистостей, а зовнішній, навпаки, заважає процесові особистісного дозрівання.

Батьки мріють про успішних дітей, що означає особистість із внутрішнім локусом контролю, але марнують велетенські зусилля на формування особистості із зовнішнім локусом.

Приписуючи очевидну вину іншим людям або предметам, людина позбавляє себе певної істотної частки відповідальності і в майбутньому цілком здатна перестати розуміти взаємозв’язок між вчинками та наслідками. Звинувачувати себе завжди і у всьому теж небезпечно, але перевага внутрішнього контролю над зовнішнім дає все-таки більшу надію на зрілість вчинків і звичок. У нормі самоконтроль з’являється в дитини під кінець дошкільного віку, а зовнішній контроль має поступово випадати з процесу керування поведінкою дитини.

Перефразовуючи класика, можна сказати, що кожна неуспішна у навчанні дитина нещаслива по-своєму. Тобто початкова причина шкільного збою в кожної дитини індивідуальна, але потім ставлення до навчання переходить у звичку. І, як будь-яку звичку, змінити її буває нелегко. Хоча й цілком можливо.