Фізичне насильство над дітьми досі вважається методом виховання: батьки б’ють малюків і стверджують, що їм це на користь.  

До «ременя» хлопці почасти вразливіші за дівчат, бо з них стереотипно виховують «справжніх чоловіків», які не плачуть, не виявляють почуттів і завжди готові дати здачу.

20 червня 2022 року парламент України ратифікував Стамбульську конвенцію про запобігання насильству стосовно жінок, домашньому насильству, а також боротьби з цими явищами. Президент закон про ратифікацію конвенції підписав. І хоча в назві документа окремо виділено жінок, Стамбульська конвенція покликана захищати від насильства усіх, незалежно від статі, раси, релігії, віку.

hromadske вирішило дослідити, до чого призводять методи виховання, які включають насильство, та чи вдається дорослим чоловікам подолати свої дитячі травми.

 

Physical abuse chair with beltsСтілець для биття

31-річний Сашко називає свою сім’ю класичною, як на радянські часи. Мама — математикиня, тато — фізик, велика квартира, бібліотека… і щира впевненість обох батьків у тому, що син мусить вчитися відмінно, приходити додому вчасно, слухатися їх у всьому та бути «справжнім чоловіком».

«Вони не вважали, що виховання — це окрема наука, що мене слід виховувати інакше, ніж це було з ними», — каже він.

У дитинстві тато бив Сашка фактично за все: за поведінку, погані оцінки, непослух.

«Моя бабуся була вихователькою в дитячому садку. Щовечора, коли ми приходили додому, вона розповідала про мій день батькам. Мене заводили до їхньої спальні, я сідав на маленький червоний стільчик, і там мав думати над своєю поведінкою та чекати, коли прийде батько», — згадує хлопець.

Потім тато повертався з роботи, обирав ремінь (з огляду на те, наскільки сильно, на його думку, того дня не слухався син), і бив.

«Що я відчував після цього? Був радий, що все скінчилося. А ще — що пів години до мене в кімнату ніхто не заходитиме і я зможу побути сам. Тоді не було такого поняття, як особистий простір».

 

«Хто мав синця — той вважався крутим»

Сашко ріс невпевненим у собі: боявся реакції батьків, їхньої оцінки, боявся бути побитим.

«Постійний гіперконтроль, гіперопіка. Я мав прийти зі школи і одразу ж зателефонувати батькам з домашнього телефону і повідомити, що я вдома. На дорогу я зазвичай витрачав 25 хвилин, і якщо телефонував на 10 хвилин пізніше — ввечері мене чекало покарання», — каже він.

Юнак не знав, як порозумітися з однолітками, тож часто отримував і від них: йому ламали окуляри, ніс, усім класом били. Через постійну пригніченість і апатію почав думати про самогубство — зупиняв лише страх.

Протягом десяти шкільних років Сашко змінив чотири школи, і не били його лише в останній. Там ігнорували.

«Це була єврейська школа: вважалося, що тебе булять, коли ігнорують. Твій статус визначався за тим, із якої ти сім'ї: багатої чи бідної, єврей чи не єврей. Мене це влаштовувало. Я ідеально провів той рік».

За його словами, у трьох попередніх школах вдома від батьків отримували всі. Після батьківських зборів вони з однокласниками хвалилися, в кого більше синців.

«Це такий культ токсичної маскулінності: мовляв, ти чоловік, чоловіка прикрашають шрами, а життя — це війна. Хто мав синця — той вважався крутим», — зазначає Сашко.

 

«Б’ють у школі, б’ють вдома, б’ють надворі… І ти розумієш, що перемагає сила»

Сашко дорослішав, методи виховання батьків змінювалися. Замість ременя батько почав вдаватися до ударів.

«Згадую ситуацію, як я прийшов зі школи, почав роззуватися. Тато стояв біля мене й перевіряв щоденник. Як зараз пам'ятаю, там було написано: “Не працює на уроці, поведінка — 2”, — і його нога полетіла мені в обличчя. Миттєво пішла кров. Я досі не можу дихати лівою ніздрею», — згадує хлопець.

Мама Сашка на домашнє насильство не реагувала, ба навіть звинувачувала сина в тому, що він «доводить» батька.

«Захисту не було ні від кого. Я навіть не розумів, що він потрібен. Б’ють у школі, б’ють вдома, б’ють надворі. І в іншій школі все так само. І ти розумієш, що перемагає сила», — говорить молодик.

 

«А ми що… Виховуємо тебе, як нас виховували»

З цим переконанням хлопець жив ще багато років. Шукав себе та своїх людей, двічі вступав до університету й кидав його, намагався наново побудувати стосунки з сім’єю.

«Я почав спілкуватися з батьками за кілька років по тому, як від них переїхав. Я зрозумів, що, виявляється, з ними можна розмовляти. Досі вони ніколи не запитували, як у мене справи. Лише: як у школі, які оцінки? І засудження, коли щось не так».

Ще за кілька років Сашко почав говорити з рідними про насильство. Проте батьки не поставились до переживань сина з розумінням. Вибачень також не було.   

«Вони казали: “Це ж ти вчиш психологію і знаєш, як усе в мізках влаштовано, а ми що… Виховуємо тебе так, як нас виховували”», — розповідає чоловік.

 

Фізичне насильство в дитинстві чоловіків

У 2021 році в правозахисній організації Amnesty International провели дослідження щодо ролі насильства в соціалізації чоловіків. У ньому взяли участь 2016 респондентів.

Кожен четвертий зауважив, що в дитинстві чи юності потерпав від домашнього насильства, але коли їм наводили приклади конкретних ситуацій — кількість ствердних відповідей збільшувалася. З’ясувалося, що 65% у дитинстві батьки давали потиличників або ж били ременем.

Окрім того, половину респондентів у дитинстві принижували та залякували; 17% страждали через те, що родичі позбавляли їх житла, одягу чи особистих речей; 4% пережили сексуальні домагання або небажані сексуальні дотики з боку рідних.

Своїми кривдниками чоловіки найчастіше називали батька, вітчима чи партнера матері.

 

«Мене били і я буду бити»: традиція, яку треба змінювати

Володимир Станчишин, психолог-психотерапевт і керівник психотерапевтичного центру «Лабораторія змін» говорить, що в Україні вельми поширена думка про те, що побиття, сила, страждання — це шлях «справжнього, маскулінного чоловіка».

«Вважається, що дівчат начебто потрібно виховувати ніжними, тендітними. Мама радше захищатиме від батька доньку, ніж сина. Син же, як “справжній чоловік”, мусить усе витримати: мовляв, через це проходять усі хлопці, саме це їх виховує. А от усе, що не про силу, начебто виховує жіночність — себто те, що віддаляє чоловіка від маскулінності», — каже психотерапевт.

Уляна Долиняк, директорка Центру педагогіки травми, також наголошує: тілесні покарання не можна вважати методом виховання — це насильство.  

«Це стереотип: мовляв, мене били, і я виріс хорошою людиною, тому і я буду бити. Його треба змінювати. Це неймовірно шкодить дітям. Це свідчення дорослого безсилля і тотальної алогічності», — каже фахівчиня.

 

Що стоїть за хлопчиками, які не плачуть

Діти, яких б’ють у сім’ї, відчувають фрустрацію, страх і потребують захисту. Якщо ж вони його не отримують — за словами Володимира Станчишина, в них вмикається режим «виживання».

Насамперед дитина хоче догодити своєму кривдникові: старається коритися йому, слухати, намагається імітувати його поведінку. А злість, яку не може повернути насильнику, виливає на інших — на слабших.

Уляна Долиняк зазначає: «Якщо хлопчик переживає насильство і йому до того ж забороняють про це розповідати, якщо після побиття кажуть: “Перестань плакати, ти ж пацан, тобі не можна”, “Не рюмсай”, — його емоційний розвиток дуже швидко гальмується».

Такі хлопці ще у підлітковому віці можуть почати експериментувати з алкоголем, наркотиками, азартними іграми.

«Емоції — це щось, що ми переживаємо щодня, але часом не можемо з ними впоратися. Хлопчики, які отримують величезні дози насильства в сім’ї, мають у собі дуже багато злості й болю — і водночас заборону на те, щоб їх виражати».

А далі, коли дитина дорослішає, вона може почати ідентифікувати себе з насильником. З психологічного погляду це означає впевненість у тому, що виграють лише ті, хто має силу. «Мовляв, лише насильнику належить влада. “Я не хочу програвати ціле життя, я не хочу бути лузером, а отже, у мене немає вибору: я маю стати таким же, як насильник”. Зʼявляється ризик, що ці хлопці перетворяться на чоловіків, які не будуть здатні впоратися з власними емоціями, а відтак повторять картинку, у якій виросли», — пояснює психологиня й додає: це лише один зі сценаріїв майбутнього дітей, яких били. Вони можуть опинятися в ролі жертви й надалі, проте якщо вчасно отримають допомогу та захист, — мають усі шанси на власну здорову сімʼю.

 

Життя за правилами вітчима

Артуру — 22 роки. Його батьки розлучилися, коли хлопцеві було 10: сварки, насилля, тато постійно пив і не заробляв. Врешті-решт мамі урвався терпець, і Артур з маленьким братом лишилися без батька. А менш як за пів року в їхній квартирі з’явився інший чоловік.

«Я був дитиною, я не міг уявити, що мої батьки можуть з кимось іншим зустрічатися, мати стосунки. Це був шок для мене. Мені здавалося, що ми завжди маємо бути однією великою сім’єю», — згадує хлопець.

Вітчим одразу почав встановлювати свої правила, і проблеми найчастіше вирішував силою.

«Мені й раніше перепадало від мами — летіло все, що трапиться під руку. Але я на це не сильно зважав, сприймав за норму. Вона піде на кухню, покурить хвилин десять — і повертається, просить вибачення. А з вітчимом було інакше».

Після чергової сварки хлопець спакував до свого шкільного рюкзака речі й пішов геть. А коли уроки скінчилися — зателефонував бабусі і сказав, що не хоче повертатися додому. Тоді мама пообіцяла Артуру, що вітчим більше до нього не доторкнеться.

«Але незабаром усе сталося вдруге: він мене вдарив за оцінку в школі. Побив, накричав. І я зробив те саме — знову пішов з дому».

Цього разу бабуся Артура попросила свою колишню невістку, щоб хлопець трохи пожив у неї. Та погодилася, і Артур повернувся додому аж за два місяці: йому знову пообіцяли, що все буде гаразд.

«Відрізав дріт від телевізора і почав мене ним бити»

Утім, минув лише тиждень, і вітчим ударив Артура втретє — і востаннє.

«Вітчим з мамою ввечері пішли в ресторан на побачення, а мене залишили з малим братом. Щойно вони вийшли з квартири — я вирішив його налякати, підкрався ззаду. Він голосно закричав. З’ясувалося, що в той момент батьки ще не вийшли з тамбура і все чули».

Чоловік з лайкою увірвався до кімнати. Артур пояснював, що це було не всерйоз: мовляв, вони так часто граються.

«Але він завів мене в кімнату, кинув на ліжко. Сам пішов на кухню, взяв ножа, повернувся, відрізав від телевізора дріт і почав мене ним бити».

Після цього хлопчик залишився наодинці зі своїм болем, а за кілька днів знову втік з дому — цього разу на два з половиною роки. Вони з бабусею написали заяву до поліції, зняли побої та звернулися в суд, аби матір Артура позбавили батьківських прав.

«Я був настільки ображений тим, що мама не втручалася, зайнявши пасивну позицію, що погоджувався на все, що пропонувала бабуся. А між ними в цей час почалася війна».

Physical abuse adult with belt

Мама без батьківських прав

Хлопцю здавалося, що з бабусею його життя налагоджується. Він почав краще вчитися, успішно займався бальними танцями, їздив на змагання. Рідного батька за ці роки він фактично не бачив.

«Двічі на місяць ми з бабусею грали в гру “Відшукай усі сховані в квартирі чекушки батька”. За один раз могли винести два великі чорні пакети BMW. Траплялося, що взимку ходили надвір шукати його п’яного й вести додому».

У школі про історію Артура знали, але вчителі повсякчас нагадували й тиснули на хлопця, щоб він повернувся додому.

«Всім було начхати, що мене там били. За півтора роки мама попросила мою класну керівницю влаштувати нам зустріч. Я пам’ятаю, як іду між корпусів школи — і бачу її. У мене був шок, я не знав, що робити, почалася істерика, сльози. Я забіг до якогось кабінету, схопив ножиці, сховався під столом і кричав, щоб до мене не підходили».

Того разу мама пішла, а Артура з нервовим зривом забрала швидка. Бабуся написала ще одну заяву в поліцію — про те, що хлопця нібито хотіли викрасти.

Згодом до їхньої квартири прийшли спеціалісти зі служби у справах дітей, які оглянули умови. А по тому суд позбавив маму Артура батьківських прав.


Повернення додому

Менше з тим, за три місяці Артур сам повернувся додому — знову жити з мамою та вітчимом.

«Я зрозумів, що сумую. Одного дня мама зустріла мене після школи, ми погуляли, сіли на трамвай і поїхали додому. І після того вітчим мене більше жодного разу не торкався».

Хлопець визнає, що в дитинстві він часто керувався порадами бабусі, вірив її словам про маму, писав разом із нею заяви до поліції. Бабуся була єдиною, хто його захищав і розумів — де ще отримати підтримку й допомогу, він не знав.

 

Чи говорять хлопчики про домашнє насильство

Торік упродовж січня-вересня на дитячу гарячу лінію «Ла Страда-Україна» звернулися 107 812 дітей. У 48,8% дзвінків ішлося про психологічне насильство, у 23,7% — про фізичне. Якогось чіткого гендерного розподілу у зверненнях дітей не було.

Уляна Долиняк зазначає, що в Центрі педагогіки травми вона працює і з хлопцями, і з дівчатами.

«Авжеж, стать дитини не відіграє остаточної ролі. Але хлопчики певною мірою мають додаткове навантаження в суспільстві й родинах: вони ж бо нібито мають бути “справжніми чоловіками”», — каже психологиня.

Звернімося до статистики звернень дорослих на гарячу лінію: торік фахівці «Ла Страда-Україна» надали 37 918 консультацій, із яких 83,3% — жінкам, а 16,7% — чоловікам.

«Ми не можемо стверджувати, що жінки та дівчата потерпають через насильство більше. Радше, — що насильство щодо чоловіків чи хлопчиків є латентним: воно існує, але через відсутність скарг у поліцію чи служби ця цифра не така висока», — пояснює Дарʼя Пильо, юристка «Ла Страда-Україна».

 

Хто може допомогти дитині?

0 800 500 225 (зі стаціонарних телефонів) та 116 111 з мобільних — це номери гарячої лінії «Ла Страда-Україна». Утім, дітям, які зазнали побиття, фахівці радять одразу звертатися до відділку або викликати поліцію: щонайменше, правоохоронці можуть примусити кривдника на десять діб залишити помешкання, де живе дитина, а також заборонити контактувати з нею. Якщо ж справа дійде до суду — тривалість заборони можна збільшити. А в разі, коли життю дитини загрожує небезпека, її можуть геть забрати з сім’ї та поселити до спеціального центру або знайти опікунів.

Уляна Долиняк радить вихователям та вчителям звертати увагу на поведінку своїх учнів, і каже, що всім варто час від часу прислухатися, чи не відбувається за стінами сусідської квартири злочину.

«Умовно: якщо ви живете по сусідству з сім’єю, де батьки випивають, зриваються, б'ють дитину — авжеж, ви можете пожаліти, скажімо, нагодувати її. Але це аж ніяк не врятує ситуацію. І що швидше втрутяться служби — то більшим буде шанс, що криза в сім’ї не точитиметься цілих десять років, що до позбавлення батьківських прав не дійде. Адже тоді все буде значно складніше».

Окрім того, в об’єднаних територіальних громадах є центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. У деяких із них працюють кваліфіковані фахівці соціальної роботи, які можуть надати допомогу.

«З дітьми, які пережили домашнє насильство, потрібно працювати. На жаль, для малих громад групова терапія поки видається фантастикою, — каже Уляна Долиняк, — але звичайні заняття з однолітками, які мають показати альтернативу, розповісти, що життя можна будувати інакше, що можна бути крутим не лише завдяки кулакам, а й іншим чином, точно матимуть ефект».

 

Життя після тривалих знущань

Нині і в Артура, і в Сашка життя дещо подібне. Обоє знайшли себе в галузі піару та комунікацій, обидва вже пропрацювали з психотерапевтами свої тривоги та дитячі травми. Артуру навіть вдалося налагодити стосунки з батьками, отримати розуміння та мати сили пробачити їх.

Натомість Сашко припинив спілкуватися з сім’єю понад рік тому. Насильницьке виховання все ще часом відлунюється в його житті.

«Зараз я маю генералізований тривожний розлад: тривога, постійне відчуття, що мене будуть оцінювати, страх спілкуватися з людьми. Щосекунди я боюся — не боюся лише тоді, коли вживаю спеціальні препарати. Це дуже заважає жити».

Своїх сімей хлопці не мають, втім, обидва вже встигли розробити соціальні проєкти з протидії насильству й булінгу щодо дітей.

«Я тоді зрозумів, наскільки ця проблема масштабна. І зрозумів, що насправді вона полягає зовсім не в мені», — додає Сашко.

 

Джерело: Громадське

Фото: Таня Костик / hromadske

______________________________________________________________

Схожі статті: